Микола Гурович Куліш

Микола Куліш народився 1892 року в селі Чаплинці Таврійської губернії, у родині селянина-батрака. Місцева інтелігенція зібрала приблизно сто карбованців, щоб він зміг вступити до Олешківської гімназії — хлопець із бідної родини, якого вирішили вчити всім світом. У 1914 він спробував вступити до Одеського університету, але війна перервала навчання: фронт, поранення, контузія у 1915 році.

Після революції Куліш організував Дніпровський селянський полк — приблизно п'ятсот осіб — і став головою Олешківської ради. У 1920-х працював інспектором народної освіти в Одесі, потім переїхав до Харкова, де очолив ВАПЛІТЕ — Вільну академію пролетарської літератури, найпотужніше літературне об'єднання українського відродження. Разом із Лесем Курбасом і його театром «Березіль» створив нову українську драму: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната».

Куліш — це людина, яка водночас була лідером літературного руху, драматургом, який писав по-новому, організатором, автором гострих статей — і при цьому залишалася вразливою, гумористичною, відчайдушно бідною. Його листи розкривають людину, яку офіційна біографія не вміщує: людину, що жартує про собаку по батькові і плаче від того, що немає грошей на хліб.

Куліш мислить метафорами, і це не стилістичний прийом — це спосіб розуміти себе. Коли він незадоволений написаною п'єсою, він не каже «текст не вдався». Він каже: «Трошки зеленою я її зірвав, не доспіла ще.» П'єса для нього — плід, який має дозріти на дереві. Коли він описує виснаження від бюрократичної роботи, він не каже «я втомився». Він каже: «Губить мене Соцвих, поїдом їсть.» Установа — жива істота, яка пожирає людину.

Це мислення людини, яка бачить усе через тілесні, природні образи: плоди, їжа, пожирання, холод, голод. Воно фізичне до кінця. Свій стан Куліш відчуває тілом і переносить у слова через відчуття. Під тиском його мова розгортається в образ.

Водночас Куліш — людина невдоволена собою постійно. Про п'єсу «97», яка принесла йому славу, він пише другу: «Написати її — написав, а коли прочитав, то за голову вхопився. Таке вийшло, хоч рви на клаптики або пали на огні.» Це не кокетство і не пошук компліменту. Судячи з листів, Куліш справді не міг зупинитися на тому, що написав, — кожен текст здавався йому недостатнім. Це мислення людини, якій завжди здається, що можна зробити ще краще, і якій не вистачає ще одного кроку до завершення.

У листах Куліша є два абсолютно різних голоси, і їх розділяє не час, а адресат. Коли він пише другу Іванові Дніпровському («Жану»), мова стає серйозною, щільною, з важкими метафорами. Куліш ділиться з ним творчими муками, грошовими проблемами, втомою від роботи. Це мова людини, яка говорить із рівним — і не ховає слабкості.

Але коли Куліш пише дружині Антоніні, він стає іншою людиною. Він звертається до неї «Дорогая старушко!», «Дорогая машинопишчице!», «Дорогая моя бандо!» Називає собаку по батькові — «Джой Джековичу!» Жартує, вигадує фантастичні сцени: «Я заберусь десь у курник, а ти підеш у ларьок, а Хвильовий в печі палитиме.» Ця гра з побутовим абсурдом — не легковажність. Це спосіб створити простір, де можна не бути письменником, лідером, громадським діячем — а бути просто чоловіком, який любить дружину і собаку.

Контраст між цими двома голосами говорить багато про Куліша. Він не перемикався між серйозністю і грою випадково. Він точно знав, з ким можна бути слабким, а з ким — смішним. Дніпровському — про біль. Антоніні — про радість. І тим, і тим — про любов, але різною мовою.

Куліш жив у постійному розтягуванні між двома полюсами: творчої одержимості і фізичного виснаження. Бюрократична робота — спочатку інспектором освіти, потім у редакції — пожирала його. «Газета мене поїдом їсть, жере мене», «Ще один, два місяці такої роботи — і шабаш. Жаба цицьки мені дасть.» Це не риторика — Куліш описує себе як людину, яку розривають між тим, що вона мусить робити, і тим, що вона хоче писати.

Бідність — не фон, а постійний тиск. «На хліб немає. Ще ніколи не було так тяжко. Гроші, Жане, гроші. Бо холодно й голодно.» Це не стилізація. Куліш, президент ВАПЛІТЕ, автор вистав, які йшли в «Березолі», буквально не мав грошей на їжу. Коли він запитує Дніпровського про долю свого рукопису, він переходить на біблійну іронію: «Чи продав ти її за тридцять, чи за двадцять сріблеників, чи ще не продав?» Тридцять срібняків — ціна зради Юди. Куліш прирівнює продаж власної п'єси до зради — і водночас розуміє, що без цих грошей йому нема на що жити.

«Стомлений мозок дуже скупий на уявлення й творчість. Минули молоді літа.»

Це речення написав чоловік, якому ще не виповнилося сорока. Куліш відчував себе старим задовго до старості — і не через вік, а через виснаження. Але саме це виснаження не зупиняло його: він продовжував писати, навіть коли говорив, що не може.

Центральне партнерство в житті Куліша — з Лесем Курбасом. Режисер і драматург — два боки одного театру. Курбас ставив майже всі ключові п'єси Куліша в «Березолі», і ця співпраця створила найсильнішу творчу пару в історії українського театру. Доля довела їхній зв'язок до кінця: обидва арештовані, обидва на Соловках, обидва розстріляні в Сандармосі — номери 177 і 178 у списку. Навіть у таборі вони організовували вистави для в'язнів — театр тривав, поки були живі обидва.

Дружба з Дніпровським («Жаном») — інший тип зв'язку. Це дружба-сповідь: Куліш довіряє йому те, чого не довіряє дружині — творчий відчай, грошове приниження, сумніви в собі. Листи до Жана — це простір, де Куліш дозволяє собі бути слабким без гумору, без маски. І ця відвертість — не вимога підтримки. Куліш не просить допомоги прямо. Він просто описує, як йому погано, — і чекає, що друг зрозуміє.

Стосунки з дружиною Антоніною побудовані на іншому: на теплоті, яку Куліш захищав грою. Жартівливі звертання — «старушко», «бандо», «машинопишчице» — це не зневага. Це ніжність людини, яка не вміє бути ніжною напряму і тому огортає кохання в абсурд.

Куліш хотів писати. Саме писати — фізично сидіти й працювати над п'єсою. Все інше — бюрократія, газета, громадська робота — сприймалося як перешкода. Йому потрібні були час і тиша для роботи; звання письменника й гучне визнання лишалися для нього другорядними.

Але творча мотивація Куліша мала особливість: він не міг зупинитися на зробленому. Жодна п'єса не здавалася йому завершеною, жодна — достатньо хорошою. «Патетичну сонату» він супроводжував зізнанням: «Вірю і пишу... бо вірю в Петрарку і в вічну любов.» Це формула людини, яка пише не заради результату, а заради процесу — заради віри, яка рухає перо. Коли цензура змінила фінал «97», Куліш був ображений не тому, що його обмежили, а тому, що зламали саму тканину тексту.

Гумор — другий мотив, не менш важливий. Куліш сам це усвідомлював: «Як же це я забув про мій природний юмор. Він ще не покинув мене і вірний мені, мабуть, довіку. Трохи гострий став, з сарказмом посватався — та не біда.» Гумор для нього — не розвага, а спосіб виживання. Він дозволяв Кулішу тримати дистанцію від того, що його вбивало: бідності, цензури, безнадії.

Стійкість Куліша тиха, без демонстрації. Це стійкість людини, яка продовжує робити своє, навіть коли все навколо обвалюється. Він скаржиться на виснаження, на бідність, на те, що п'єси виходять погано, — але продовжує писати. Він просто не зупиняється.

Але є межа, за якою стійкість закінчується. І ця межа — табір. Листи з Соловків — найболючіший документ. Це зовсім інша мова: короткі, сухі, інформативні речення. Про побутові умови. Про посилки. Про те, що потрібно надіслати. Гумор зникає. Метафори зникають. Немає ані «Дорогая старушко!», ані «Джой Джековичу!», ані біблійних іроній. Людина, яка все життя захищалася грою слів, у таборі залишилася без цієї гри.

«В Одесі осінь, а в мене — сум.»

Це речення з вільного часу, коли Куліш ще міг собі дозволити формулювати сум як літературу. Після арешту навіть такі речення стають неможливими. Контраст між листами до Антоніни — повними жарту, абсурду, тепла — і табірними повідомленнями-списками говорить про те, що зробила система з цією людиною більше, ніж будь-яка біографія.

Куліш не вмів берегти себе. Він віддавав себе роботі до фізичного виснаження, і листи фіксують це з майже клінічною точністю: «Губить мене Соцвих», «Газета мене поїдом їсть». Він розумів, що бюрократія його вбиває, — і не міг від неї відмовитися, бо потрібні були гроші. Це замкнене коло: щоб писати, потрібен час; щоб жити, потрібні гроші; щоб мати гроші, потрібна робота, яка забирає час для писання.

Друга вразливість — невміння прийняти власний результат. Куліш ніколи не був задоволений написаним. Це могло бути продуктивним — штовхало його переписувати, доопрацьовувати, — але частіше виглядає як внутрішній голос, який знецінював усе зроблене. «97» принесла йому визнання, але він сам описував її як щось, що «хоч рви на клаптики». Таке ставлення до власної роботи — не скромність. Це постійний розрив між амбіцією і самооцінкою.

Третя — залежність від кола. Куліш існував усередині ВАПЛІТЕ, усередині «Березолю», усередині дружби з Курбасом, Хвильовим, Дніпровським. Коли це коло було зруйноване — спочатку розпуском ВАПЛІТЕ, потім арештами — він залишився без опори. Він відповів на це мовчанням.

Куліш очолював ВАПЛІТЕ, і це було реальне лідерство. Лідерство творця: він об'єднував навколо себе людей силою тексту й особистою чесністю. Організаційну роботу в об'єднанні вели інші, а Куліш давав напрямок — своїми п'єсами, своєю позицією, своєю готовністю ставити неприємні запитання.

Партнерство з Курбасом — приклад ідеального розподілу лідерських ролей. Куліш писав, Курбас ставив. Один давав текст, інший давав простір. Жоден не намагався замінити іншого. Це рідкісна модель: два лідери, які підсилюють один одного, замість того щоб конкурувати.

Але Куліш не був стратегом. Він не прораховував наслідків, не будував захисних структур, не маневрував у політичному просторі. Це лідер, який іде вперед і очікує, що інші підуть за ним, — не лідер, який перевіряє, чи безпечна дорога.

Світ Куліша — це сцена, на якій програють історію, і папір, на якому цю історію записують. Він жив між двома площинами: театром і письмом. П'єса «Народний Малахій» — про поштаря, який мріє про соціалізм і втрачає глузд, — це не сатира ззовні, а тривога зсередини: Куліш боявся, що ідеали, у які він вірить, можуть звести з розуму того, хто в них вірить.

«Мина Мазайло» — комедія про українізацію, де мова стає полем битви, — відображає те, чим Куліш жив щодня: питання мови було для нього не відстороненим, а життєво важливим. Він сам писав українською в середовищі, де це був вибір, а не данність. Кожна його п'єса — це спроба зрозуміти через театр те, що він не міг зрозуміти в житті.

Україна для Куліша була простором, у якому він існував — з його мовою, його людьми, його степами Херсонщини. Він нею дихав. Тому її знищення було знищенням його самого.

Микола Куліш — людина, яка існувала між грою і болем, між сценою і листом, між гумором до дружини і відчаєм у листах до друга. Його листи — це два різних тексти однієї людини: серйозний, метафоричний, сповнений втоми голос у листах до Жана — і теплий, абсурдний, захисний гумор у листах до Антоніни.

Куліш був автором і лідером — тим, хто створює. Його вбила система.

Найболючіше в Куліші — контраст між вільними листами і табірними. Людина, яка писала «Дорогая моя бандо!» і вигадувала Хвильового, що палить у печі, — з табору надсилає лише списки потрібних речей. Система не просто вбила Куліша фізично. Вона вбила його мову — задовго до розстрілу.