Микола Іванович Костомаров

Костомаров бачить народ як того, хто діє сам, а не державу як систему влади. Це принципова відмінність від більшості тодішніх російських істориків: там держава діє, народ підкоряється. У Костомарова — навпаки. «Народ прагнув», «народ збудував козацтво», «народ встане» — дієслова дії постійно прив'язані до народу як до того, хто вирішує.

У «Книзі буття» цей погляд доведений до крайності: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний вступав вільно». Це не наукове твердження — це програмне. Козацтво тут не просто військова організація, а принцип: рівність, вільне членство, виборний провід.

У наукових текстах те саме мислення набирає обережнішої форми. Монографія про Хмельницького чи «Руїна» — це не прославлення або засудження, це аналіз народних рухів. Костомаров не питає «хто переміг?», він питає «що хотів народ?». Навіть бунтівники Стенька Разін і Пугачов у нього — не злочинці, а відгомін того, що народ не хотів терпіти.

Цей принцип — не просто гарні слова. Він основоположний: уся наукова робота Костомарова тримається на ньому. Правда — не просто чеснота, а метод. Звідси і його репутація «занадто м'якого» серед радикальних і «занадто радикального» серед поміркованих — він просто відмовлявся підлаштовувати факти під будь-яку партію.

«Книга буття українського народу» написана ритмом, якого в академічній прозі не буває. Кожен параграф починається або закінчується повтором «І...» — так само, як у Старому Завіті або у Євангелії. Це не стилізація заради краси. Це вибір стилю: текст претендує на той самий авторитет, що й Писання.

Однакова будова речень — «єсть то», «і були», «і старшини» — не пояснює козацтво, а проголошує його. Кожне речення додає до попереднього, не розгортаючи аргумент, а підсилюючи тезу. Це риторика присяги, а не наукової статті.

Найсильніший момент тексту — уривок про майбутнє України, де всі дієслова майбутнього часу нанизані одне на одне: «Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже приходить голос і пробудить. І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім.» «Прийде — пробудить — встане — буде» — чотири дієслова, чотири кроки від могили до воскресіння. Між ними немає умов. Немає «якщо». Пророцтво говорить про це як про певний, уже вирішений факт.

Образ «відкинутого каменя» — прямий натяк на Псалом 118 і до Євангелій. Костомаров вписує Україну у Священну Історію: те, що здається поразкою і чимось другорядним, насправді є задумом Провидіння. Для молодих членів братства, які переписували цей текст від руки, — це не була метафора. Це була програма.

Сучасники описували лекції Костомарова в Петербурзькому університеті як подію: аудиторії переповнені, студенти стоять у проходах, факти «не втомлюють, а захоплюють». Але той самий Костомаров у приватних записах — «тихий і заглиблений у себе». Дві характеристики не суперечать одна одній: є люди, які розгортаються перед аудиторією, але стискаються один на один.

Його манера сперечатися підтверджує це. У суперечці з московським істориком Погодіним щодо походження Русі він не переходив на особистості — тільки факти й аргументи. «Нехай ні великоросяни, ні поляки не звуть своїми землі, заселені нашим народом» — принципово, але без нападів на опонента. Це не дипломатія від слабості, а вибір: він вважав, що правда сама по собі достатній аргумент.

Ця фраза з «Автобіографії» описує поворотний момент — коли людина, що виховувалась серед росіян і не знала рідної мови матері, раптом «відчула» Україну через пісню, а не через аргумент. «Вразила й захопила» — два дієслова удару й захоплення одночасно. Це не повільне переконання. Це раптовість. Костомаров не прийшов до України через роздум — він упав у неї.

В «Автобіографії» тон повністю інший: стислий, за порядком подій, без розгорнутих пояснень. Про вбивство батька — одне речення. Про арешт — факти і дати. Про Аліну — рішення і роки. Найболючіше стискається до найменших слів.

В «Автобіографії» Костомарова є характерна нерівномірність: чим болючіший момент, тим коротша фраза. Батька вбили кріпаки — один рядок. Арешт у ніч перед вінчанням — факти і дати. Петропавловська фортеця, рік ув'язнення — лише: «Гине від бездіяльності». Це не стриманість характеру. Це особлива форма письма: болюче визнається через стислість, а не через розгортання.

Контраст з «Книгою буття» — разючий. Про страждання України він пише розгорнуто і пристрасно: «І плакала Україна, бо не було у неї ні слова власного, ні права свого, ні суду справедливого.» Трикратне «ні» — синтаксична форма оплакування. Україна плаче публічно і повно. Костомаров особисто — мовчить.

Ця фраза з листа часів Петропавловської фортеці — одна з найстисліших і найточніших характеристик Костомарова. Не «страждаю», не «тужу», не «боюся». «Гине» — третя особа про себе, як медичний діагноз. Людина, чиє призначення — писати, досліджувати, вчити — в ув'язненні вмирає не від страху, а від відсутності роботи.

Після повернення із заслання він не писав про пережите. Жодних пізніших спогадів про Саратів як про болісний досвід. Натомість — монографії, написані саме там. Саратів у пам'яті Костомарова позначений не болем ув'язнення, а текстами, які вдалося написати попри нього.

Вінчання мало відбутися навесні 1847 року. Замість церкви — арешт уночі, закрита карета, прощання з матір'ю і нареченою, дорога до Петербурга. Костомаров, вже з Петропавловської фортеці, зробив те, що з боку здається шляхетністю, а зсередини, напевне, відчувалося як найважче рішення: він відпустив Аліну Крагельську від себе, аби не прив'язати її до долі засланця.

Вона вийшла заміж за Марка Кисіля. Прожила з ним дев'ятнадцять років. Після смерті чоловіка Костомаров дізнався про це у 1873-му — і написав їй. Два роки листування. Весілля відбулося 9 травня 1875-го, коли Костомарову було 57, а Аліні — близько 45. Вони прожили разом десять років до його смерті.

Ця фраза зі спогадів — зустріч із другом після довгих років розлуки — передає той самий малюнок: Костомаров не шукає пояснень і не скаржиться. Він констатує: говорив — і ось. Час між обіцянкою і зустріччю ніяк не коментується. Він просто є — і вже позаду.

У стосунках з колегами та опонентами ту саму закономірність: принциповість без агресії, відстоювання позиції без нападок на людину. «Тихий і заглиблений у себе, міг здатися дивакуватим» — але не ворожим. Він умів тримати дистанцію, не перетворюючи її на бар'єр.

Якщо шукати слово, що у текстах Костомарова відіграє роль осі, — це «народ». Не «держава», не «нація», не «клас», не «еліта». Народ — і в «Книзі буття», і в монографіях, і в публіцистиці. Народ знає, народ прагне, народ збудує, народ встане. Всі суб'єкти дії зрештою зводяться до нього.

Це не загравання з народом. Костомаров — академічний дослідник, який заїжджав до сіл, записував пісні, вивчав обряди. Його «народ» — не загальна ідея, а конкретна культурна спільнота з власною мовою, піснею, звичаєм, пам'яттю. Саме тому він наполягав, що «народну» мову треба збирати й вивчати: вона не менш цінна як джерело, ніж літопис.

Початок «Книги буття» — релігійний, але його висновок — політичний: кожен народ має своє місце і своє завдання від Бога. Звідси неминуче: хто знищує мову або культуру народу, той порушує Божий план, а не просто придушує меншину. Для Костомарова панування Росії над Україною — не просто політична несправедливість, а злочин проти вищого, Божого порядку.

Тому він однаково не приймав імперське панування Росії і польську зневагу до інших народів — обидва порушують той самий принцип рівності народів. Ідея союзу слов'янських народів у версії Костомарова — не панування одного народу, а союз рівних, «по образу Тройці Божої».

Майже десять років Саратова (1848–1856) — найдивніший епізод у біографії Костомарова з точки зору продуктивності. Заборона викладати. Заборона публікуватися. Мінімальна посада перекладача при губернській управі. Провінційний Саратов, далеко від університетів і архівів. За таких умов більшість інтелектуалів XIX ст. або зламалися, або пішли в алкоголь, або просто перестали.

Костомаров написав у засланні «Богдана Хмельницького» і «Бунт Стеньки Разіна», почав «Руїну», об'їздив Поволжя, записуючи пісні, звичаї та побут. Тобто саме ті монографії, що зробили йому репутацію після повернення, були написані там, де писати «не можна».

Ця ранньоюнацька фраза з «Автобіографії» описує мотивацію, яка виявилась стійкішою за заслання. «Жар» тут — не метафора. Це внутрішня сила, яка тримала Костомарова у роботі навіть тоді, коли зовнішніх підстав для роботи не було. Заслання не могло відібрати жар — воно могло тільки позбавити аудиторії.

Після повернення і повного успіху (лекції з переповненими аудиторіями, наукові звання, широка слава) він не «розслабився». Та сама продуктивність — до кінця, попри прогресуючу сліпоту в останні роки. Автобіографію диктував дружині вже майже незрячим.

Костомаров народився між двома культурними просторами — поміщицьким російським батьком і кріпачкою-українкою матір'ю. Виховувався в Росії. Вступив до університету, не вміючи самостійно читати українською. Перебудував себе навмисно: вчив мову, збирав пісні, переписував світогляд.

Але залишок розщепленості видно в одному конкретному факті: всі великі наукові праці написані по-російськи. «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Дві руські народності», «Бунт Стеньки Разіна» — головні книги, якими він увійшов у наукову спільноту. «Книга буття» — українська, але анонімна (і дискусійна щодо авторства). Поетичні збірки під псевдонімом Єремія Халка — теж маскування.

Ця фраза — публічна і принципова. Але сам Костомаров до кінця життя писав наукою по-російськи. Він аргументував це практично: академічна аудиторія, видавці, архіви — усі живуть за правилами петербурзького середовища. Але і в цьому є певна напруга: людина, яка відстоювала право народу на власну мову, свою найбільшу наукову роботу залишила в мові тих, проти чиєї монополії виступала.

Це не лицемірство — це закономірне становище людини, яка живе на межі двох світів і не може повністю вийти з жодної. Він зробив максимум у тих рамках, які мав. Але рамки залишалися.

Костомаров ніколи не претендував на роль керівника справ і людей. У Кирило-Мефодіївському братстві він — ідеолог, автор програмного тексту. Але не організатор, не той, хто залучає нових членів, не командир. Його лідерство — авторитет ідеї, а не командування людьми.

Університетські лекції — єдиний простір, де це виявлялось прямо і фізично: тисячна аудиторія слухала людину, яка розповідала про Хмельницького і Мазепу так, ніби це важливо зараз. Він «пробуджував», за свідченнями студентів — не пропагандою, а тим, що показував: минуле живе у теперішньому.

Ця максима — не риторика для студентів. Він діяв за нею і тоді, коли це коштувало кар'єри. У 1862-му залишив університет, підтримавши студентський рух — не через революційні переконання, а через те, що не міг стояти осторонь, коли молодих людей переслідували за законні вимоги. Це не героїчний жест — це наслідок принципу.

Його «правда» не була зброєю проти конкретних людей. Вона була зброєю проти неправди як системи. Тому публічна суперечка з Погодіним тривала роками і залишалась суто науковою — два погляди на походження Русі, два набори аргументів, жодного особистого гніву.

«Книга буття» написана 1846 р., до арешту, у розпалі надій. Тексти пізнього Костомарова — обережніші, академічніші, менш пророчі. Але певний жест лишився незмінним від початку до кінця: «правда» як єдиний авторитет, якому він відмовлявся зраджувати.

Ця цитата — центр усього, що Костомаров зробив і чим він був. Він написав її у 29 років, перш ніж побачив, що за неї можна десять років заслання. Він не відрікся від неї після заслання. І він не дожив до того, щоб побачити її буквальне здійснення — але він дав їй форму, в якій вона могла жити.

Людина, яка «горіла, але не пожежею, а наче під склом у світильнику» — ця характеристика сучасників точна. Костомаров не палав публічно і не давав полум'ю вирватись назовні. Але він не гасив його. І воно не гасло — ні в Петропавловській фортеці, ні в Саратові, ні під час сліпоти. Диктував дружині до кінця.