Євген Михайлович Коновалець

Євген Коновалець (1891–1938) — засновник і перший голова ОУН, Організації українських націоналістів, а перед тим полковник армії Української Народної Республіки й командир Січових стрільців, одного з найдисциплінованіших українських військових з'єднань часів боротьби за незалежність 1917–1921 років. З 1922-го жив на еміграції, звідки керував підпільним рухом. Загинув 23 травня 1938 року в Роттердамі: радянський агент передав йому бомбу, сховану в коробці цукерок.

Спогади «Причинки до історії української революції» — головний авторський текст Коновальця. Перше, що видно: він говорить від себе. «Я» звучить у нього раз по раз — він розповідає, вирішує, згадує від першої особи. Але текст цей особливий своєю метою — він писався, щоб спростувати чутки, які склалися довкола його вояків:

«Довкола подій з-перед ледве кількох літ починає творитися леґенда… що за нею гине сам історичний випадок.»

Тобто його спогади — це оборона. Далі профіль розбирає, як влаштована мова людини, що словом захищає свою справу й своїх людей.

Мислить він конкретно й фактами. Мова в нього гранично предметна: майже все, про що він пише, — це відчутні події, люди, місця, а міркувань у порожнечу мало. Він і сам проголошує цю опору на факт:

«Самі голі факти найкраще допоможуть йому накреслити характеристику революційного часу…»

Доводить він при цьому небагато: більшість його тверджень подані як очевидне, без розгорнутого обґрунтування. Це розповідь очевидця: він переповідає, як усе було з його погляду, і рідко зважує інші пояснення. Сильне в ньому саме оповідацьке — він уміє вести розповідь.

Говорить він довго й розлого. Середнє речення в нього — близько дев'ятнадцяти слів; думка розгортається з відступами, поясненнями, вставними згадками. Речення при цьому дуже нерівні: то коротка теза, то довге речення на пів абзаца. Мова помірно офіційна.

Він собі дозволяє сумнів і обмовку. У тексті трапляються «мабуть», «здається», «що правда» — він подекуди пом'якшує власні твердження, лишаючи місце для неточності спогаду:

«…маючи мабуть вже тоді намір звести гетьманат на манівці, уважали Січових Стрільців уже зі самого початку своїми ворогами.»

Ці пом'якшення видають людину, яка знає, що пише про спірне, і почасти страхується.

Почуття в його мові є, хоч і небагато: тривога, гнів і сум звучать приблизно порівну, загалом стримано. Проте одна нота проходить через увесь текст ясно — гіркота ошуканого. Він раз за разом повертається до того, як довіра його середовища була зраджена:

«Найбільше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху.»

«Попеклись на вірі» — мова людини, яка вклала довіру й обпеклася. Звідси й тон більшої частини спогадів: образа й потреба виправдатися.

У стосунках його світ ділиться на своїх і чужих. Найчастіше в його мові звучить «вони»: супротивники, критики, ті, хто зрадив чи розчарував. «Ми» — Січові стрільці, його побратими, спаяні дисципліною. Себе він при цьому не ховає: «я» і «ми» в нього приблизно нарівні, він однаково говорить і від власного імені, і від гурту.

Що впадає в око: попри всю мову про спільноту, теплих слів до конкретних людей у нього мало. Співчуття він майже не висловлює. Люди в його спогадах — здебільшого учасники подій у його розповіді; теплих, близьких портретів майже нема.

Що ним рухає, видно з моральних слів. Найгустіше в нього — про вірність і про провід: відданість справі, побратимству, дисципліні. Про турботу чи справедливість говорить мало. І найбільше в його мові слів про спільноту й належність, більше, ніж про голу владу: він мислить категоріями «нас», гурту, руху.

Наскрізна пружина тексту — довести, що його справа була правою, а його люди несправедливо обмовлені. Мотив вірності обертається другим боком: хто засумнівався в Січових стрільцях, той для нього кривдник, чию оцінку треба спростувати.

На поверхні його мова тверда й певна: він стверджує, не вагається в головному, тримає лінію. Але під цією твердістю є тріщини. У тексті лишилися внутрішні суперечності — місця, де автор сам із собою не зовсім узгоджений, — і сліди захисної, підправленої розповіді. Щирість тут посередня: він писав з оглядкою на читача, і це видно.

Це не означає, що він бреше. Це означає, що спогади писалися з оглядкою на читача й на суд історії. Людина боронить репутацію, і мова несе сліди цієї оборони.

Головна тінь у його мові — вона майже завжди обернена назовні. Провину він раз за разом перекладає на інших: причина, вина, помилка в нього майже щоразу в комусь чужому — у зрадниках, у бездарних провідниках, у ворожій пропаганді, у «леґенді», що спотворила правду. На себе й на своїх він цей погляд повертає рідко. Показово вже те, навіщо він сів писати:

«Нав'язуватиму свої спомини до закидів проти Січових Стрільців, що грозять закорінитись у громадянській думці…»

І майже нема в нього зворотного руху — самоперевірки, сумніву в собі. Він рідко озирається на себе. Людина, яка стільки захищається, дуже рідко питає, чи не була в чомусь неправа й вона сама.

Як керівник він людина дії і структури. У більшості речень головний тут він сам: він формує, командує, вирішує, розпускає. Його опора завжди структура — військовий курінь, підпільна мережа, партія; ними він і мислить. У спогадах він раз у раз показує себе тим, хто ухвалює:

«З приїздом Директорії до Києва я хотів навіть розв'язати Політичний Відділ Осадного Корпусу й передати його справи органам Міністерства Внутрішніх Справ.»

Разом із тим у нього майже нема мови натхнення — гасел, великих візій, палких закликів вести за собою. Його провід тримається на впорядкуванні й дисципліні, на діловому «я вирішив». Душі він не запалює.

Світ у його очах — поле боротьби, де все вирішує сила й вірність. Він раз у раз говорить військовими образами: подій, стосунків, самої історії торкається через мову бою, фронту, оборони. У цьому світі є свої, вірні й дисципліновані, і чужі — зрадливі, ворожі або просто обмовники.

Одна риса цієї картини особлива: минуле для нього — досі відкрита суперечка. Він повертається в 1917–1920 роки, щоб перевиграти їх словом, відновити «правду» проти «леґенди», що склалася довкола Січових стрільців. Історія для нього — те, за що ще точиться бій.

Складається портрет засновника, який словом боронить справу свого життя. Він говорить від себе, конкретно й розлого, вірний побратимству й ділу, певний у головному. Але його спогади — передусім оборона: причину невдач він шукає зовні, себе питає рідко, а минуле тримає відкритою суперечкою, у якій хоче лишити останнє слово за собою.

Профіль не робить його ні героєм, ні винним — він фіксує мову людини під вогнем звинувачень. Найточніший його портрет саме тут: тверде «я», віддане «ми», незмінне «вони» винних і невсипна потреба довести свою правоту.