Тарас Дмитрович Бульба-Боровець

Тарас Бульба-Боровець (1908–1981) — отаман (козацький командир, який керував на основі довіри війська, а не формальної ієрархії) УПА (Українська Повстанська Армія) «Поліська Січ», засновник першої української повстанської армії під час Другої світової війни. Народився у селі Бистричі на Рівненщині в родині каменяра-поліщука. У 1934–1935 роках відбув Березу Картузьку (польський концтабір для політичних в'язнів у міжвоєнний період). 22 червня 1941 року оголосив створення «Поліської Січі», з серпня до листопада 1941 контролював Олевську Республіку — фактично вільну українську територію. У 1943 році відмовився підкоритися керівництву ОУН(б) — бандерівського крила Організації українських націоналістів. Керівництво бандерівського крила ОУН (сам Степан Бандера на той час був у німецькому ув'язненні) наказало оточити його штаб, після чого бандерівські підрозділи стратили його дружину Анну. Кінець 1943 року — арешт гестапо, Заксенгаузен (нацистський концтабір під Берліном). Після війни емігрував спочатку до Німеччини, потім до Канади, помер у Нью-Йорку 15 травня 1981 року. Залишив мемуари «Армія без держави» (Вінніпеґ, 1981) — головне джерело для цього профілю.

У мемуарах Боровця дати стоять як заголовки розділів — він структурує біографію як військовий рапорт, не як спогад. «22 червня 1941 року», «15 листопада 1941», «10 серпня 1943» — у кожному ключовому моменті спочатку дата, потім дія, і ніколи — стан автора. Це не стриманість у побутовому розумінні. Це жанровий вибір, зроблений свідомо: він пише хроніку командира, а не сповідь людини, яка пережила окупацію.

Щодо того, ким він себе вважав, Боровець дуже точний. Епіграфом до «Армії без держави» він обирає не власну фразу, а рядки Лесі Українки: «Хто визволиться сам — той буде вільним. Хто визволить кого — в неволю візьме». Це кредо, яке перекреслює всю логіку партійного підпорядкування: ні Бандері, ні Андрію Мельнику — лідеру помірного крила ОУН — ні радянській владі. Тільки через власну дію і тільки від імені офіційно визнаного мандату — уряду УНР (Украї́нська Народна Республіка — державне утворення 1917–1920 років, уряд якої після поразки діяв в еміграції) у екзилі. У цьому виборі епіграфа вже вся його ідеологічна позиція.

В усіх трьох жанрах — у мемуарах командира, у відкритих листах юриста і в наказах учителя — він зберігав один голос: той, хто звітує, а не розповідає.

Боровець мислить через переліки — коли ситуація надто велика, щоб описати її звичайно, він просто перераховує. Описуючи перші роки окупації, він не дає оцінки — він веде облік: «Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та медяри». Сім слів, п'ять категорій окупантів. Жодного дієслова, жодної емоційної кваліфікації — тільки список присутніх. Чим більший масштаб катастрофи, тим довший його перелік. Це не бідність мови, а особливий спосіб тримати ситуацію під контролем — через перелік усього по пунктах.

Коли мова заходить про радянський терор, він нанизує іменник за іменником: «загальна луна полум'я та ліс шибениць змасакрованих по-варварськи жертв нового московсько-большевицького терору». Речення не аналізує — воно накопичує. Метафора «ліс шибениць» вростає у буквальний поліський пейзаж без зазору між образом і фактом. Він не розрізняє «художнє» і «документальне» — для нього це один режим опису.

«Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та медяри».

Абстрактне міркування йому чуже. Боровець уникає його тому що довіряє тільки задокументованому факту. Він не теоретизує — він протоколює. Навіть ідеологічні тези сформульовані як пункти кодексу, а не як концепції.

У Боровця шість виразно різних манер мовлення, і він перемикає їх миттєво — залежно від того, до кого звертається.

До підлеглих вояків він говорить повчально, на «ти», короткими пронумерованими наказами: «Пам'ятай, що де ти не опинився, ти є найбільше довіреним сином своєї нації». Звертання на «ти» тут не фамільярність — це командирська безпосередність, відповідальність у другій особі однини.

До ОУН(б) у відкритому листі 1943 року — суворо діловий, мов у документі: з повними назвами організацій, датами і чіткою оцінкою вчинків: «Коли в липні 1941 р. Українська Повстанська Армія "Поліська Січ" розпочала свою збройну акцію, ви зайняли в стосунку до неї негативну позицію, що триває і до цього часу». Речення — як пункт обвинувачення.

До нацистських окупантів — гострий газетно-викривальний тон із насмішкуватими лапками і прізвиськами: «армія нового ката України — Коха», «банди генераль- та гебітс-комісарів». Лапки навколо «героїв» Коха — відмова визнавати чужу систему координат, оформлена через знак пунктуації.

До радянської влади — кліше без індивідуалізації: «московсько-большевицький терор», «радвлада», «закріплювання». Він не персоналізує цього ворога — ворог для нього безликий і колективний.

До читача мемуарів — емігранта — ностальгічно-розповідний тон з «ми» як колективним суб'єктом: «У нас були...», «поліські багна та ліси». Тут виникає єдина тепла нотка в усіх його текстах.

Особиста, інтимна мова — майже відсутня. Жодного листа до дружини Анни не збереглося або не опубліковано. Навіть після її вбивства бандерівцями він описує подію в третій особі: «ОУН(Б) стратила дружину отамана Анну». Відстань між ним і цим реченням — максимальна.

У мемуарах Боровця жодного «я боявся», «мені боляче», «я сумував». Ні в одному місці. Навіть вбивство дружини Анни бандерівцями він пише в третій особі — «ОУН(б) стратила дружину отамана Анну» — і одразу переходить до наслідків для організації: «Аби не побільшувати кількість жертв, Бульба-Боровець розформовує свої відділи». Суб'єкт у цьому реченні не «я», а «Бульба-Боровець» — він пише про себе як про персонажа хроніки.

Замість емоцій у нього каскад. Коли описує масштаб радянського терору, він перераховує: «палити цілі села й міста, цілі райони й області». Чим більший жах — тим довший список. Це не байдужість і не намагання забути біль: це спосіб, яким поліщук-каменяр, що не плаче публічно, і командир, що звітує, а не сповідується, утримує реальність без того, щоб вона його захлинула.

«Почалося "закріплювання радвлади" на місцях... почали палити цілі села й міста. Цілі райони й області "бездержавного" Полісся вкриває загальна луна полум'я та ліс шибениць змасакрованих по-варварськи жертв нового московсько-большевицького терору».

Показово, що лапки навколо «закріплювання» і «бездержавного» — це єдині знаки його ставлення до ситуації. У Боровця — іронічні лапки навколо чужого слова. Це його форма дистанції: тримати себе по той бік від сирої емоції без жодної театральності.

Коли ОУН(б) звинуватила Боровця в «отаманії» — тобто у свавіллі, неорганізованості, анархічній незалежності від центрального проводу — він не захищався і не пояснював. Він перейняв слово і переформулював його як девіз: «Непорозуміння полягало в тому, що ми не підкорялись керівництву С. Бандери, і це зарахували проявом отаманії і анархії з нашої сторони». Тут немає виправдань. Є констатація: так, ми не підкорялись. І далі — переведення «отаманії» з ярлика у гідну позицію: не анархія, а «кровна та духовна єдність цілого» на противагу «фашистській засаді безоглядної диктатури».

Це характерний прийом у його текстах: він не відповідає на чужу систему координат, а підміняє її власною. Бандера говорить про «дисципліну проводу» — Боровець відповідає «визнанням повноважень від уряду УНР». Різні мови, і він свою вважає точнішою.

Ключове слово у текстах Боровця — не «перемога», не «незалежність», а «за дорученням». Він починає формувати «Поліську Січ» «за дорученням уряду УНР в екзилі» — і це не формальна вказівка, а основа того, щоб його дії вважались офіційно визнаними законними. Боровець завжди оперує мовою процедури: «від уряду», «за наказом Андрія Лівицького — президента уряду УНР в екзилі з 1926 року», «із санкції». Так говорить людина, що понад усе цінує закон і дозвіл, а не бунтар — його право діяти завжди йде ззовні, від когось іншого.

Звідси його аргумент проти ОУН(б): «Ми не могли підкоритись урядові, що проголосив Українську Державу поза спиною німецької армії, без офіційного признання цієї держави з боку німецького уряду». Прагматизм тут — не цинізм. Він щиро вірить, що держава, не визнана міжнародно, є фантомом. А фантом не може видавати накази.

«Я не розумів політичного значення нової держави, але вона мені з перших днів не подобалась».

Ця фраза про Радянський Союз — рання, дитяча — показує, що його мотивація формувалась не через ідеологічну програму, а через відчуття невідповідності: «не подобалась». Від цього простого, щирого «не подобається» до законницької логіки УНР — довгий шлях, але напрямок той самий: він рухається від «не те» до «ось те, що правильно», а не від маніфесту до дії.

Боровець пережив Берез Картузьку, дві окупації, вбивство дружини, арешт гестапо, концтабір Заксенгаузен, емігрантське безгрошів'я і тридцять п'ять років у діаспорі з незавершеним проектом — власною державою. Але нічого з цього в мемуарах не виглядає як травма, яку треба опрацювати. Він описує події, а не їх слід у собі.

Стійкість Боровця тримається на жанрі — мемуарі-хроніці командира. Коли командир звітує, він не займається самоаналізом: він констатує, що сталося, ухвалює рішення і переходить далі. Арешт гестапо у Варшаві — кілька речень. Заксенгаузен — абзац. Вбивство Анни — один абзац, після якого «розформовує відділи». Форма не дозволяє зупинитись на болі — це механізм стійкості, а не її наслідок.

«Відділи виростають з-під землі та западаються в землю по кожній операції. Ґестапо шаленіє».

Два речення — і в них уся динаміка партизанської війни. Перше — фольклорна образність поліського лісу, де люди виростають із землі, як дерева. Друге — сухе «ґестапо шаленіє». Нема переможного пафосу, нема деталей жертв. Ця стриманість і є способом залишатися функціональним у ситуації, яка ламала інших.

Головна сліпа пляма Боровця — відсутність роздумів про себе там, де вони могли б бути корисними. Він точно бачить структурні помилки ОУН(б), добре описує стратегічний глухий кут між нацистами і совєтами, але власних тактичних прорахунків у мемуарах майже нема. Розформування «Поліської Січі» в листопаді 1941 року — без аналізу, чому так швидко. Капітуляція перед бандерівцями у серпні 1943 — лише заради «запобігання братовбивству», без жодного самоаналізу про те, чи був інший варіант. Він фіксує рішення, але не розбирає їх.

Друга вразливість — гра на публіку, бажання здаватися більшим, ніж є. «Велика Армія Тараса Бульби під командою генералів Армії УНР» — він сам знає, що це «десятитисячна босонога Гвардія». Але продовжує грати у велике кіно публічно. Це не пропаганда в чистому вигляді — це потреба у величі, яка входить у конфлікт з його власним принципом точності і фактів. Де-факт він вибудовує міф про себе тими ж засобами, що і ОУН(б), яку критикує за самопроголошення.

Те, як він пише про «героїв» Коха — в лапках, саркастично — показує, що він уміє тримати дистанцію від чужих претензій. Але від власного псевдоніму «Бульба» — гоголівського персонажа, козацького батька-архетипу — дистанції нема. Він прийняв цей образ як другу особистість і не виходив з нього навіть у мемуарах.

Лідерство Боровця виражається через кодекс, а не через харизму. У наказах по «Поліській Січі» він формулює вимоги нумерованими пунктами з однаковою будовою речень: «Пам'ятай, що...» — і далі максима. Це не звернення до ентузіазму вояка, це виклад зобов'язань перед нацією через особисту відповідальність кожного. «Доля всіх твоїх товаришів та цілої нації лежить у твоїх руках. Твоя зрада — їх смерть». Жорстко, без пом'якшень — і це працює.

Поліський ландшафт є у нього не тільки географічним тлом, а й мовною опорою для образів командування. «Відділи виростають з-під землі та западаються в землю» — метафора, яку поліщук розуміє буквально: болото, ліс, схованки. Боровець опирається на конкретну географію як на систему координат для своїх вояків: «Волинь», «Полісся», «Олевськ», «Сарни», «Костопіль», «Хмелівка». Його мова мислить місцем, не абстрактним концептом. Їм не треба пояснювати, що таке «лісова тінь» — вони в ній живуть.

«Пам'ятай, що ворог ніколи нікого не милує. Всі його обіцянки є тільки на те, щоб через твою зраду ліквідувати цілу твою армію та поневолити націю».

Цей пункт кодексу — дидактичний за формою, але не авторитарний за структурою. Він пояснює логіку ворога, а не лише забороняє. Боровець-лідер передає мислення, а не тільки наказ. Це ближче до вчителя у бою, ніж до генерала на дистанції.

Картина світу Боровця структурована трьома ворогами — і це не риторична формула, а справжній організаційний принцип його мислення. У підсумковій самооцінці з еміграції він формулює мету як боротьбу «проти всіх тоталітаристів, починаючи від комуністів та нацистів і кінчаючи доморослими імітаторами патологічного вождизму». Три категорії: окупанти зовнішні, окупанти зовнішні іншого знаку, і — що важливо — «доморослі імітатори». Третій ворог — свій, внутрішній, і він для Боровця не менш небезпечний, ніж два перших. ОУН(б) потрапляє в цю категорію.

Поліська географія у нього — не тло, а система метафор і система мислення. «Багна», «ліси», «виростають з-під землі», «западаються в землю» — всі ці образи прив'язані до конкретного ландшафту Рівненщини, де він народився і де воював. Боровець думає через місце. У його текстах категорія «де» важить більше за «чому»: де воює, де переховується, де розформовує. Абстракція для нього — виняток, географія — норма. Полісся для нього — не театр воєнних дій, а основа того, хто він такий.

Боровець писав війну як протокол, а не як трагедію. За жанром він ближчий до Романа Шухевича — головнокомандувача бандерівської УПА з 1943 року (військова хроніка, короткі констатації), за мотивацією — до Петлюри (визнання влади через офіційний мандат від попередньої державності), але відрізняється від обох поліською конкретністю: його метафори ростуть із болота, а не з абстракції.

Міра дистанції від власного болю — не слабкість і не черствість. Це обрана форма самозбереження, яка дозволила йому функціонувати як командиру в умовах, де інші розпадалися. Він обрав жанр мемуару-хроніки і залишився в ньому навіть у найболючіших моментах — вбивстві дружини, концтаборі, поразці. Жанр тримав його так само, як бліндаж тримає від кулі.